Меню сайта

Категории раздела

Наш опрос

Чего не хватает современной молодежи в Украине?
Всего ответов: 139

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Форма входа

Главная » 2013 » Июнь » 20 » ВИСТОЯЛИ. ЗМІЦНІЛИ. ПЕРЕМОЖЕМО! Доповідь Петра Симоненка з нагоди 20-річчя відновлення легальної діяльності Компартії України
12:53
ВИСТОЯЛИ. ЗМІЦНІЛИ. ПЕРЕМОЖЕМО! Доповідь Петра Симоненка з нагоди 20-річчя відновлення легальної діяльності Компартії України
Шановні товариші!

Двадцять років тому, 19 червня 1993 року, в суспільно-політичному житті нашої країни відбулася подія історичної ваги. На з’їзді в столиці шахтарського краю Донецьку було ухвалено рішення про об’єднання прихильників комуністичної ідеї в Комуністичну партію України.

Це означало відновлення легальної організованої діяльності комуністів в умовах, коли ще залишалася в силі незаконна заборона Компартії України, створеної 12 липня 1918 року. Таким чином, ми сьогодні відзначаємо одразу дві знаменні дати: 95-річчя з дня об’єднання більшовицьких організацій, що діяли з початку двадцятого століття на території України, в Комуністичну партію України – бойовий загін ленінської партії, і двадцяту річницю донецького з’їзду комуністів – спадкоємців більшовицької партії.

Давайте згадаємо, в якій надзвичайно складній обстановці готувався і проходив з’їзд.

До того часу минуло майже два роки після контрреволюційного перевороту, що відкинув нашу країну в буржуазне позавчора. В Україні стрімко набирали силу процеси капіталістичної реставрації.

Народну владу було знищено. Ради – її політична основа –втратили реальні важелі управління країною, були зведені до безсилих органів буржуазного місцевого самоврядування, які не мали ні політичного впливу, ні матеріальних ресурсів. Держава перетворилася на бюрократичну машину придушення трудящих експлуататорським класом, що зароджувався.

Зруйнування соціалістичних підвалин економіки спричинило її розвал. Темні ділки під «дахом» влади безкарно розтягували суспільну власність, створену кількома поколіннями радянських людей.

Почався масштабний наступ на соціальні права трудящих. Життя переважної більшості населення погіршувалося з кожним днем.

Взаємовигідні зв’язки з братніми народами СРСР були по-живому розірвані. Україна стрімко перетворювалася на безправну напівколонію імперіалістичного Заходу.

Втративши єдиного виразника своїх класових інтересів – Комуністичну партію, трудящі без бою здавали буржуазії завоювання соціалізму. Багато хто з них роками не могли отримати зароблене. У результаті вони все ближче підходили до межі, за якою починається фізичне вимирання. Таким чином, негайне відновлення діяльності партії, здатної організувати всенародний опір експлуататорам, стало для трудящих питанням виживання.

Прагнучи цього не допустити, буржуазія нагнітала в країні антикомуністичну істерію, яка переходила в моральний терор.

У результаті серйозних упущень в організаційній та ідеологічній роботі партії більшість її членів, які звикли чекати вказівок «згори», зламалися під пресингом наступаючої реакції. Вони відійшли від участі в політичній діяльності і не встали на захист завоювань соціалізму.

Більше того, частина колишніх членів Комуністичної партії, в тому числі високопоставлених, перебігли на бік буржуазного режиму, стали його глашатаями і верховодами. Народ влучно охрестив цих мерзотників коммутантами. Морально-політична шкода, завдана ними авторитету партії і справі соціалізму – колосальна.

Серед таких високопоставлених зрадників-коммутантів були Л.Кравчук та І.Плющ, які один за одним займали пост спікера парламенту. Перший з них «спрацював» антиконституційні укази про заборону партії. Другий, всупереч висновку правоохоронних органів про її непричетність до так званого «путчу», відмовився підписати підтриману більшістю членів Президії Верховної Ради постанову про скасування цих іудиних указів. Під тиском І. Плюща Президія обмежилася заявою (цитую), що "громадяни України, які поділяють комуністічні ідеї, можуть утворювати партійні організації відповідно до діючого законодавства України”.

Тим часом, десятки тисяч чесних і стійких комуністів не бажали миритися з тим, що коїться в країні. Вони почали створювати комуністичні організації «знизу», на місцевому та регіональному рівні. Питання про відновлення діяльності марксистсько-ленінської партії в масштабах всієї України буквально витало в повітрі.

Комуністи, які відмовилися торгувати принципами і зберегли вірність трудовому народу, опинилися перед нелегким вибором.

Перед нами було два шляхи.

Перший – проігнорувати лицемірне «запрошення» реакційної влади створювати нову партію в рамках буржуазного права. І, перебуваючи на нелегальному становищі, добиватися повної реабілітації забороненої цієї позиції дотримувалися в той час не так уже й мало наших товаришів. Їх неважко було зрозуміти, оскільки беззаконня, допущене при забороні партії, було очевидним.

Однак така позиція надовго позбавляла комуністів можливості відкрито боротися за свої ідеали, брати повноправну участь у політичній діяльності й ефективно відстоювати інтереси трудящих, поєднуючи парламентські і непарламентські форми боротьби.

Тому ми пішли іншим шляхом. У гострих дискусіях, якими були позначені підготовка і робота конференції в Макіївці і з’їзду в Донецьку, перемогла точка зору, що грунтувалася на об’єктивній оцінці ситуації в країні. З тактичних міркувань було вирішено створити формально-юридично нову партію, побудовану на тих самих принципах, що й незаконно заборонена в 1991 році. По суті, це була та сама партія, очищена як від переродженців, так і від боягузів, які в умовах розгулу реакції боялися відкрито заявити про свої комуністичні переконання. Вона зберегла соціально-класову основу, авангардний характер, відданість марксистсько-ленінському вченню і справі соціалізму.

Партія проголосила себе наступницею ідей і традицій Комуністичної партії, яка діяла до антиконституційної заборони, а одним з найважливіших своїх завдань – добитися скасування заборони. Принципове значення мала прийнята делегатами з’їзду заява про те, що вони категорично відмежовуються від колишніх партійних босів-зрадників.

У ході підготовки до з’їзду в екстремальних умовах було розроблено установчі, програмні, організаційні документи. Вони відзначалися теоретичною глибиною, чіткістю політичної позиції, доступністю викладу. У них партія заявила про своє бачення сучасного світу, дала марксистсько-ленінський аналіз причин і наслідків антисоціалістичного перевороту. Були чітко сформульовані стратегічні цілі нашої боротьби: влада трудящих; соціалізм; відродження на новій основі Союзу рівноправних братніх народів як добровільного об’єднання суверенних соціалістичних держав. Визначено етапи і способи їх досягнення.

Партія відкрито сказала, що саме з досвіду минулого бере на озброєння, а від чого відмовляється. Вона рішуче засудила відступи від ленінських норм партійного життя, зловживання владою, необгрунтовані репресії, «всеїдність» у доборі кадрів, яка давала кар’єристам, користолюбцям і таємним ворогам соціалізму можливість пробиратися на керівні пости. Прийняті з’їздом документи кожною своєю буквою спростовують буржуазні наклепи, ніби комуністи є закостенілими, нездатними до сприйняття нових ідей догматиками, які тягнуть Україну назад.

Успішна робота з’їзду стала результатом подвижницьких зусиль багатьох товаришів у різних куточках України. Сьогодні ми висловлюємо глибоку подяку всім, хто проявив тоді особисту і політичну мужність. Хто в надзвичайно важкій обстановці зробив усе можливе для того, щоб комуністичний рух в нашій країні не переривався ні на один день!

Він і не переривався, товариші! Члени Комуністичної партії України, Першим секретарем Центрального Комітету якої в момент заборони був Станіслав Іванович Гуренко, вели боротьбу з буржуазним режимом в організаціях комуністичної і соціалістичної спрямованості і поза ними.

14 квітня цього року Станіслав Іванович пішов з життя. Немає сьогодні серед нас і багатьох інших партійців, завдяки самовідданості яких живе і бореться Комуністична партія України. Давайте вшануємо вставанням їх світлу пам’ять!

Пользуясь случаем, хочу выразить искреннюю признательность всем коммунистам советских республик. Попав, как и мы, под железную пяту буржуазных репрессий, вы, тем не менее, помогали нам всем, чем могли. Возрождая партию, коммунисты Украины всегда ощущали вашу поддержку. Уверен, что это чувство взаимно. Вместе мы доказали, что пролетарский интернационализм – не пустой звук! Что связь между коммунистами Страны Советов неразрывна, как неразрывна связь между нашими братскими народами!

Шановні товариші! Час довів правильність вибору, зробленого нами в Донецьку!

За останні двадцять років Комуністична партія України показала себе бойовою революційною організацією, яка виражає корінні інтереси трудящих на чолі з робітничим класом. Вона на ділі підтвердила, що здатна успішно розв’язувати завдання, які перед собою ставить.

А це дуже складні завдання. І готових рецептів їх розв’язання не існує.

Нашій партії довелося боротися в умовах відкату від соціалізму до капіталізму, чого досі не знала історія.

Ще В.І. Ленін попереджав про можливість реставрації буржуазного ладу "в окремих випадках, в окремих країнах, на ті чи інші короткі проміжки часу”[1]. Але протягом останніх десятиліть радянської епохи з високих трибун постійно лунало помилкове твердження, ніби соціалізм в СРСР «переміг повністю і остаточно». Це дезорієнтувало трудящих, які довго не могли розібратися в сутності контрреволюційного буржуазного перевороту. В результаті вони виявилися неготовими до того, щоб швидко включитися в організовану боротьбу проти капіталізму, який несподівано обрушився на їхні голови.

Людожерські «ринкові реформи», що проводяться політичними ставлениками буржуазії шляхом експропріації трудящих та розкрадання національних багатств, призвели до передчасного відходу з життя мільйонів наших співвітчизників. Причому переважна більшість їх були відданими прихильниками комуністичної ідеї, багато з них захистили її зі зброєю в руках у роки Великої Вітчизняної війни!

У ході цих злочинних «реформ», що вилилися у відвертий погром української промисловості, було кількісно і якісно знекровлено робітничий клас – ядро соціальної бази комуністів.

Відчуваючи історичну короткостроковість капіталістичної реставрації і намагаючись будь-якими способами віддалити своє неминуче повернення на смітник історії, новонароджена буржуазія встановила в нашій країні режим жорстокої політичної реакції. Нею було організовано тотальну інформаційну блокаду комуністів – свого головного (а в українських реаліях – єдиного) політичного противника. Залежно від ситуації, що складалася, така блокада здійснювалася у двох формах: у змові мовчання або наклепах на партію і соціалізм, які, вивергалися з телеекранів. Причому у комуністів не було можливості публічно відповісти на ці наклепи в ефірі, що серйозно звужувало наші можливості роз’яснювати трудящим класову сутність того, що відбувалося, і піднімати їх на організовану боротьбу проти експлуататорського ладу.

Далася взнаки і десятилітня незаконна заборона діяльності Комуністичної партії України, створеної в 1918 році. Це призвело до того, що між поколіннями комуністів утворився розрив, який негативно позначився на моральному кліматі в багатьох партійних організаціях.

Нашій партії довелося боротися в умовах, коли міжнародний капіталізм перейшов в неоімперіалістичну стадію свого розвитку. На цій стадії буржуазний лад, зберігаючи всі пороки імперіалізму ленінської епохи, став ще більш диким і нелюдським.

Соціальні суперечності капіталізму загострилися сьогодні до межі. У ході глобальної кризи він продемонстрував свою повну економічну неспроможність. Це закономірно привело до полівіння суспільних настроїв і зробило ще більш затребуваними ідеї революційного марксизму. А значить, і їх носіїв – комуністів.

Однак, з другого боку, на неоімперіалістичній стадії свого існування капіталізму вдалося виробити нові механізми самозахисту.

Транснаціональні корпорації, більшість яких зосереджена на Заході, фактично встановили в капіталістичному світі тоталітарну диктатуру, яка повністю ігнорує міжнародне право. Під гаслом так званої глобалізації вони цинічно зневажають суверенітет «другосортних» буржуазних країн, до числа яких потрапила і наша. Через такі організації, як Міжнародний валютний фонд, цим країнам нахабно нав’язуються соціально-економічні та політичні форми суспільного устрою, що йдуть врозріз з їх національними інтересами.

Неоімперіалістичний Захід, який прагне увічнити свою владу над капіталістичним світом, не хоче миритися з виникненням і зміцненням на планеті другого центру сили. Саме тому він з такою непримиренністю виступає проти руху нашої країни в напрямі Євразійського союзу, що зробить Євразес серйозним конкурентом ЄС і США.

Українська буржуазія слухняно підігрує Заходу, оскільки сподівається на його силовий захист у разі соціального вибуху і бачить у ньому гаранта своїх астрономічних банківських рахунків за кордоном. Саме тому українські олігархічні партії, незалежно від кольору їх політичних прапорів, з ганебною одностайністю виступають за горезвісну «євроінтеграцію», явно невигідну нашому народу. Саме тому всі вони витягуються в струнку перед МВФ, коли той вимагає вжиття соціально-економічних заходів, що ведуть до фактичного геноциду трудового народу України.

Таким чином, комуністам доводиться сьогодні боротися проти об’єднаних сил міжнародного капіталу і його молодшого партнера – «своєї» буржуазії.

Крім того, на неоімперіалістичній стадії головним джерелом прибутку панівного класу стали фінансово-спекулятивні угоди, в тому числі лихварство. А це штучно вуалює в масовій свідомості суспільний за своїм характером антагонізм експлуататорів і експлуатованих особистим конфліктом між кредитором і позичальником. Зрозуміло, що в такій ситуації налагодити масову організовану боротьбу трудящих проти буржуазного ладу набагато важче, ніж в епоху класичного імперіалізму.

Нашій партії довелося боротися в умовах розгулу оскаженілого націоналізму. З хуторянської етнокультурної течії він сьогодні перетворився на радикальний етнополітичний рух виражено шовіністичного характеру і дедалі відвертіше переростає у фашизм. Причому рух масовий, який заплутав у своїй липкій павутині чималу частину ошуканих трудящих. Про це свідчить той факт, що кожен десятий серед громадян нашої країни, які прийшли на торішні парламентські вибори, опустив в урну бюлетень за коричневу «Свободу».

При цьому українським націоналістам притаманні деякі специфічні риси, що роблять зазначених панів ще більш огидними, ніж їх подільники в інших куточках планети. Це визначається чотирма обставинами.

По-перше, вони публічно проголошують себе прихильниками людиноненависницької теорії «інтегрального націоналізму» авторства Д. Донцова, яка відкрито проповідує расизм і ненависть між народами.

По-друге, генетично вони є наступниками кривавої бандерівщини. А через неї – гітлерівського фашизму, якому бандерівці прислуговували. Чи варто після цього дивуватися, що націоналісти вчиняють акти вандалізму над могилами героїв Великої Вітчизняної війни і нахабно намагаються «переграти» її підсумки, відібравши Перемогу у переможців!

По-третє, в політичному відношенні націоналісти показали себе прямими агентами впливу Заходу, допомагаючи йому колонізувати Україну.

По-четверте, саме вони стали головним ідеологічним рушієм антинародних реформ, вихваляючи міфічну ефективність приватного власника і відвертаючи трудящих від класової боротьби брехливими обіцянками, ніби багаті рано чи пізно поділяться з бідними.

Комуністам, таким чином, довелося боротися на два фронти – проти капіталізму і проти його потворного породження – буржуазного націоналізму.

І боротися було тим важче, що ми діяли в умовах, коли всі без винятку праві партії, які не зараховують себе до націоналістів, категорично відмовлялися допомогти нам справитися з цією нечистю. Жодна з них, наприклад, не побажала на ділі захищати разом з комуністами десятки мільйонів наших співвітчизників, які розмовляють російською мовою від дискримінації.

Більше того, вони всіляко підігравали націоналістам, вбачаючи в них «санітарний кордон» проти соціалістичних ідей. У першу чергу йдеться про Партію регіонів, яка позавчора вголос мріяла про створення «синьо-помаранчевої коаліції», вчора домовлялася про союз з «Батьківщиною», а сьогодні надає ледь закамуфльовану протекцію коричневій «Свободі», намагаючись протягти фашиста в другий тур президентських виборів 2015 року.

Іншими словами, різниця між «оранжево-коричневими» і «біло-блакитними» прислужниками олігархів фактично полягає тільки в тому, що перші показують себе держимордами відкрито, тоді як другі спекулюють на демократичних гаслах перед кожними виборами, прагнучи обдурити довірливого виборця. І моментально про нього «забувають», як тільки закінчується чергова виборча кампанія.

Нашій партії довелося боротися в умовах, коли вона із складової частини КПРС перетворилася на самостійну політичну силу.

Будучи членом союзу братніх партій – міжнародної громадсько-політичної організації СКП-КПРС, повноваження якої обмежуються консультативними і координаційними функціями, КПУ керується власними Програмою і Статутом. А це вимагало пошуку принципово нових підходів до організаційної та масово-політичної роботи, на що пішло чимало часу.

Нашій партії довелося боротися в умовах, коли вона з єдиної і правлячої стала однією з багатьох. До того ж гнаною і переслідуваною, у цькуванні якої беруть участь практично всі політичні сили країни. Усвідомити суть і характер цих змін, позбутися «синдрому правлячої партії», перебудувати відповідно до нових умов стиль і методи роботи виявилося для багатьох комуністів справою нелегкою. Особливо для представників старшого покоління.

Нашій партії довелося боротися в умовах, коли вона залишилася на лівому фланзі української політики у фактичній самотності. На жаль, сьогодні практично всі політичні сили нашої країни, які іменують себе лівими, – або небоєздатні, або таємно перебігли на бік буржуазної реакції. Це ж стосується і переважної більшості діючих (точніше, бездіяльних) профспілок.

Наша партія послідовно виступає за згуртування всіх, хто готовий захищати інтереси трудящих і протистояти антинародному олігархічному режиму. Однією із спроб добитися такого об’єднання було створення в 2009 році Блоку лівих і лівоцентристських сил за участю КПУ та ряду дрібних партій, які заявили про свою соціалістичну орієнтацію. Спроба, як ви знаєте, виявилася невдалою. Життя показало, що в нинішніх українських реаліях можливий лише один Лівий блок – комуністів і безпартійних. І ми будемо добиватися його створення що б то не стало!

Шановні товариші!

Незважаючи на труднощі, про які я щойно сказав, за минулі двадцять років нам вдалося чимало зробити! І це не похвальба, а проста констатація незаперечного факту. Адже у вкрай несприятливій обстановці партія не тільки вистояла, а й наростила свої сили.

Ми зуміли подолати «кризу довіри» початку нинішнього століття, коли рівень підтримки комуністів трудящими падав. Парламентські вибори 2012 року показали істотне зміцнення позицій КПУ, якій наші противники ще зовсім недавно пророкували безславне зникнення з політичної арени або перетворення на секту.

Ми розвіяли буржуазний міф про Комуністичну партію України як про політичну організацію, що спирається виключно на старше покоління. Курс на модернізацію і омолодження, проголошений 42-м з’їздом КПУ і закріплений у рішеннях її 44-го з’їзду, приніс свої плоди. На даний момент майже дві третини членів КПУ – люди працездатного віку, чверть – до сорока, а 12% – до тридцяти років.

Сьогодні ми без будь-якого перебільшення можемо сказати: молодь (і чудова молодь!) потягнулася до партії. Наше завдання – зосередити увагу на теоретичній підготовці молодих товаришів, поєднуючи її з політичним загартуванням. А загартуватися можна тільки одним шляхом – виконуючи відповідальні завдання партії. Тому саме комуністична молодь повинна взяти на себе головний тягар відповідальності за радикалізацію дій КПУ. Вимога поточного моменту: сміливо довіряти молодим великі справи!

Ми добилися визнання неконституційними указів буржуазної влади про заборону Комуністичної партії.

Реакційний режим всіляко намагався перешкодити розгляду нашого подання до Конституційного Суду про скасування цих ганебних указів. Процес тривав більше п’яти років. На суддів чинився неприхований тиск з боку влади. Ми вдячні тим з них (а таких виявилася більшість), хто не піддався на цей тиск.

27 грудня 2001 року Конституційний Суд прийняв Рішення, яким визнав укази про заборону партії неконституційними. Це стало величезною правовою, політичною і моральною перемогою комуністів, прикладом того, що і в умовах жорстокої реакції вміло організована боротьба дає позитивні результати.

Після Рішення Конституційного Суду, 26 травня 2002 року, відбувся об’єднаний з’їзд, який постановив, що всі права і повноваження Компартії України, що діяла до незаконної заборони, переходять до Комуністичної партії України, створеної 19 червня 1993 року. Вона стала і єдиною офіційною правонаступницею незаконно забороненої партії. Так завершився один з найдраматичніших періодів історії комуністичного руху в Україні.

Ми – нехай поки що лише частково (і, цілком ймовірно, тимчасово) – прорвали інформаційну блокаду, організовану проти нас олігархічним режимом. Сьогодні голос комуністів звучить набагато гучніше, ніж ще кілька років тому – і з екранів телевізорів, і зі сторінок газет, і в Інтернеті. При цьому ми не забуваємо про старий перевірений спосіб спілкування партії з людьми, який багаторазово підтвердив на практиці свою ефективність, – від дому до дому.

Ми стали приділяти набагато більше уваги розвитку теорії наукового комунізму, систематично аналізуючи з марксистсько-ленінських позицій унікальний досвід, нагромаджений партією за роки капіталістичної реставрації. Саме цим була викликана необхідність оновлення Програми партії. Наш 44-й з’їзд прийняв її нову редакцію. А робота над Програмою, у свою чергу, дала потужний поштовх активізації теоретичної діяльності партії, пошуку нових підходів у боротьбі за досягнення її стратегічних цілей. Нашими вченими були проаналізовані найважливіші теоретичні проблеми: особливості сучасного українського капіталізму, соціальна база комуністів у 21-му столітті та ін.

Сьогодні дуже важливо не втратити цього творчого імпульсу! Саме з такою метою при Центральному Комітеті створено Інститут проблем соціалізму. Перед ним поставлено завдання об’єднати сили вчених-суспільствознавців, які поділяють комуністичні ідеї, організувати дослідження актуальних проблем теорії і практики боротьби за соціалізм в реаліях ХХІ століття.

За короткий термін колективу Інституту вдалося налагодити випуск цілого ряду видань. У них є чимало нових цікавих підходів, які можна і треба широко використовувати в практичній роботі партії. ЦК зробить все можливе для того, щоб «продуктивність» і якість роботи співробітників Інституту постійно зростали. Ми закликаємо активно прилучитися до неї всіх суспільствознавців лівої орієнтації!

В умовах, коли олігархічна пропаганда всіляко очорнює радянське минуле і вигадує все нові «злочини комуністичного режиму», не менш важливо зберегти у трудящих історичну пам’ять. Тому заслуговує на увагу ініціатива Кіровоградського та Закарпатського обкомів, які підготували і видали нариси історії своїх обласних парторганізацій. Центральний Комітет рекомендує створити такі нариси в усіх областях, Києві та Севастополі.

Ми на марші вчимося тактичної майстерності, блискучі зразки якої демонстрував В.І. Ленін. Його тактична гнучкість, що органічно поєднувалася з неухильним рухом до стратегічних цілей більшовизму, – наше неоціненне надбання.

Відповідно до ленінських вимог Комуністична партія України є системною опозицією, альтернативою правлячому режиму, непримиренно виступаючи проти будь-яких спроб цього реакційного режиму вести наступ на трудящих і добиваючись його знищення. Причому незалежно від того, в який колір – помаранчевий чи біло-блакитний – він розмальований.

Часом виникають дискусії: чи не перетворюється КПУ в партію парламентського типу? Відповідь однозначна: ні, не перетворюється! І не перетвориться ніколи, хоч би як хотіла цього буржуазія. Для нас неприйнятні як перенесення центру ваги роботи в буржуазний парламент, що К. Маркс їдко називав «парламентським кретинізмом», так і зневажливе ставлення до участі комуністів у діяльності Верховної Ради.

Ми виходимо з того, що головна справа революційної партії – систематична повсякденна робота в гущі трудящих. І цю роботу необхідно вести щодня і щогодини. А в буржуазному парламенті, як учив В.І. Ленін, бачимо «арену класової боротьби»[2], яку потрібно сповна використовувати «як трибуну, як одну з баз для пропаганди, агітації, організаціі»[3].

Таку позицію ми займаємо і на практиці, поєднуючи – нехай поки що не завжди ефективно – парламентські і непарламентські форми класової боротьби.

У Верховній Раді наша фракція – єдина серед усіх – у повному складі виступає проти законопроектів, що роблять замах на соціальні права трудящих, а також за скасування вже прийнятих законів такого роду, на зразок Пенсійної реформи. І, у свою чергу, ініціює і відстоює законопроекти, що захищають людину праці.

А наші партійні організації в ході акцій протесту мобілізують людей на боротьбу за реалізацію цих справедливих вимог, підводячи їх до розуміння необхідності революційної ліквідації капіталістичного ладу. Зокрема, такі загальнопартійні програми, як «Робота. Зарплата. Захист» та «Контроль. Порядок. Справедливість», спрямовані на одночасне досягнення двох цілей: захистити трудящих від свавілля буржуазії і підняти їх на боротьбу з нею.

Ми налагодили і зміцнили братні зв’язки з комуністичними і робітничими партіями планети. У першу чергу – з Компартією Російської Федерації, іншими партіями, що входять до СКП-КПРС. Систематичними стали міжнародні наради та зустрічі комуністів. КПУ бере активну участь у цих форумах, що проходять у різних куточках планети. Ми щиро вдячні їх організаторам за таку можливість!

Сьогодні є всі підстави стверджувати, що міжнародний комуністичний і робітничий рух успішно долає глибоку кризу, в якій він опинився в кінці 80-х – початку 90-х років минулого століття. У ньому створені об’єктивні і суб’єктивні передумови для того, щоб від координації ідейно-політичних позицій перейти до тісної координації практичних дій у боротьбі проти капіталізму. І в цьому – частка нашої заслуги!

Шановні товариші!

Було б неприпустимою для марксистів-ленінців помилкою перебільшувати досягнуті партією часткові успіхи. Адже їх у нас, на жаль, набагато менше, ніж серйозних недоробок.

Нам украй не вистачає злагодженості дій і свідомої дисципліни. Єдиний шлях до подолання даного недоліку –організаційно-політичне зміцнення всіх ланок партії, і в першу чергу первинних організацій.

Нещодавно це питання було розглянуто на Пленумі Центрального Комітету. І, треба сказати, дуже своєчасно! Адже попереду у нас – підготовка доленосного для України референдуму про її вступ до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном. А враховуючи саботаж, який обов’язково організують проти референдуму як буржуазна влада, так і буржуазна опозиція, зібрати три мільйони підписів, необхідних для його оголошення, – завдання дуже складне. І успішно вирішити його можна буде тільки в тому разі, якщо партія діятиме як добре налагоджений механізм.

Нам досі не вдалося органічно «вписатися» в класову боротьбу трудящих. Страйки та інші акції соціального протесту, які сьогодні відбуваються в Україні, здебільшого йдуть «мимо» нас. Та й чи може бути інакше, якщо в багатьох трудових і студентських колективах досі немає жодного комуніста!

Ми ще не навчилися вигравати у фашистів «вулицю». Але ж коричневих послідовників Гітлера не зупиниш закликами до глухуватої буржуазної влади змусити їх поводитися цивілізовано, дотримуватися закону, не бити ветеранів, не руйнувати пам’ятники, не сіяти міжнаціональну ворожнечу! Фашисти, як відомо, розуміють тільки силу. І ми зобов’язані її мати. Добро має бути з кулаками!

Я назвав тільки три наші недоробки, що перешкоджають дальшому підвищенню ефективності боротьби за досягнення програмних цілей партії. Однак їх, зрозуміло, набагато більше. І усунути ці недоробки необхідно якнайшвидше, не втрачаючи часу на розкачку.

Шановні товариші!

Минулі двадцять років життя партії були насичені важкою виснажливою боротьбою за інтереси трудового народу. Вона долала перешкоди, вчилася, мужніла. Не обійшлося і без помилок, недостатньо виважених рішень, зрад тих, кого ми вважали товаришами. З усього цього партія здобувала уроки на майбутнє.

Якщо ж говорити про головний урок, який треба здобути з пройденого нами за двадцять років великого шляху, то він полягає в тому, що в черговий раз підтвердилася вірність ленінських слів: "… принципіальна політика є єдина дійсно практична політика”[4].

Протягом усього цього часу ми ніколи не приховували своїх цілей і проводили послідовно класовий курс в інтересах трудящих. Це, зокрема, стосується таких гострих питань, як недопустимість приватизації промисловості та купівлі-продажу землі, вимога націоналізації стратегічних галузей економіки, протидія наступові антинародної влади на соціальні права людини праці і загрозі фашизму, геополітичний вибір на користь братніх народів злочинно зруйнованого Радянського Союзу.

При цьому ми не загравали з людьми і завжди говорили їм правду, якою б гіркою та не була. Адже в правді – наша сила!

Таку ж послідовно класову, принципову, чесну політику необхідно проводити і надалі. І тоді ми дуже скоро зможемо повторити ленінські слова, сказані майже сто років тому: соціалістична революція, про необхідність якої весь час говорили комуністи, здійснилася!

Слава Комуністичній партії України – вірній продовжувачці справи Леніна, надійній захисниці прав і свобод трудового народу!

Хай живе марксизм-ленінізм – всеперемагаюче революційне вчення!

[1] В.І.Ленін. Повне зібр.тв., т.41, с.81

[2] В.І.Ленін. Повне зібр.тв., т.42, с.246

[3] В.І.Ленін. Повне зібр.тв., т. 37, с.436

[4] В.І.Ленін. Повне зібр.тв., т. 25, с.350


Просмотров: 807 | Добавил: kpu-konotop | Теги: КПУ, Симоненко, юбилей | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]